УМАНСКИЙ ДЕНДРОПАРК СОФИЕВКА




ІСТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ, БУДІВНИЦТВА, РОЗВИТКУ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕНДРОПАРКУ "СОФІЇВКА"
Дендрологічний парк "Софіївка" Національної академії наук України, який знаходиться в м. Умані Черкаської області, широко відомий далеко за межами України як одне з найвидатніших творінь світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII - першої половини XIX ст. і стоїть в одному ряду з такими шедеврами паркобудівниитва Європи, як сад Бальбі у Флоренції (Італія), парк Сан-Сусі у Потсдамі (Німеччина) і палацовий парк у Версалі (Франція).

В історії заснування, будівництва та розвитку "Софіївки" ми виділяємо шість окремих періодів.

Щоб осягнути історію "Софіївки", потрібно хоча б коротко ознайомитись з історією Уманщини і життям її тодішнього власника графа Станіслава Щенсного (Фелікса) Потоцького.

Уманщина з 1609 р. належала Польщі і була подарована польським королем графу Калиновському, який передав її в придане одній із своїх дочок - Гелені. Вона в 1726 р. продала її Станіславу Потоцькому, а той у 1732 р. подарував її своєму племіннику Францишеку Салезію. Магнат Францишек Потоцький, онук коронного гетьмана Польщі, або Речі Посполитої, був надзвичайно багатим. Його резиденція знаходилася в м. Кристинополі (нині Червоноград Львівської обл.) і за багатством не поступалася резиденції польського короля.
Станіслав Щенсний, єдиний син Салезія Потоцького, народився у 1751 р. (за іншими відомостями у 1752 р.). Вихователем його був ксьондз Вольф, для свого часу дуже освічена людина. Він намагався виховати у юного графа високу мораль, зокрема почуття милосердя і турботи про селян, які своєю працею будуть створювати його багатства. Батько і мати Щенсного були дуже суворі, а мати навіть деспотичною по відношенню до сина. Батьки плекали мрію, що дружиною їхнього сина буде якщо не королівська дочка, то, у всякому разі, дочка багатого князя чи графа. Всупереч мріям батьків Щенсний полюбив Гертруду, дочку графа Я. Комаровського, який володів лише кількома селами. З нею Щенсний таємно від своїх батьків обвінчався в 1770 р. Це заміжжя коштувало Гертруді, тоді уже вагітній, життя. За наказом Салезія Потоцького Гертруду викрали і перевозили, щоб позбавити волі, у монастир. Дорогою, щоб вона криком не зрадила своїх викрадачів, її накрили подушками, під якими вона задихнулася. Труп Гертруди вкинули в ополонку на ставку. Дізнавшись про це, юний Потоцький намагався покінчити життя самогубством, але його врятував джура. Батько Гертруди розпочав судову справу, яка загрожувала Салезію Потоцькому вигнанням із Польщі. Не витримавши сорому, що чекав на них у майбутньому, на початку 1772 р. раптово померла мати Щенсного, Ганна Ельжбета, а 11 жовтня того самого року помер і батько.

20-річний С. Щ. Потоцький залишився єдиним господарем величезного маєтку, обтяжений мільйонними боргами батька. Оскільки Галичину захопила Австрія за першим розподілом Польщі, молодий магнат не захотів жити у Кристинополі. Одружившись у 1774 р. на багатій нареченій знатного графського роду Юзефіні Амалії Мнішек, Щенсний через рік переніс свою резиденцію на територію Польщі в Тульчин. Всі свої маєтки у Галичині він віддав графу Попінському, який зобов'язався виплатити борги його батька і передав Потоцькому на 50 років право на користування державним Звенигородським староством.
Вперше у 1774 р. відвідавши свої маєтки на Правобережній Україні, С. Щ. Потоцький був вражений красою і щедрістю цього краю. Він вирішив зайнятися господарюванням. У 1782 р. в Тульчині було споруджено прекрасний палац; тут же заклали великий парк, багатий не тільки місцевою, але й екзотичною рослинністю. Мандруючи з молодою дружиною по Європі, Щенсний привіз з Італії в Тульчин багато саджанців пірамідальної тополі.

У своїх маєтках Потоцький велику увагу звертав на удосконалення сільського і лісового господарства. Головний управитель маєтків був досвідченим фахівцем. У маєтках висівали нові на той час для Польщі сорти пшениці, жита, вівса. Багато робилося для покращення порід великої рогатої худоби. Селян поступово переводили на так званий генеральний чинш, тобто замість усіх повинностей вони сплачували гроші. Коли ж селян, переведених на такий чинш, залучали до роботи на поміщика, їм за неї платили грошима. Така форма розрахунку була вигідна кріпакам і сприяла розвитку їхньої господарської ініціативи. У розробленій для маєтків Потоцького інструкції ключовому економу (управителю певного району населених пунктів) вказувалось, що "економ повинен до підлеглого (кріпака) ставитись як до людини, але якщо він не може, що важко уявити, то, у всякому разі, він повинен підлеглого вважати за найважливіше добро господаря, якому він служить". У іншому пункті говориться, що кожен підлеглий повинен жити не у землянці, а в надземній хаті, яку має збудувати певний десяток селян. Ключовий економ повинен слідкувати, щоб усі селяни через кожні 6 років саджали у своєму дворі певну кількість яблунь, груш, вишень і шовковиці. Зобов'язувались також селяни на своєму подвір'ї, а також в ярах та інших непридатних для оранки землях висаджувати для своїх потреб швидкорослі дерева - верби і тополі. Весною в маєтках Потоцького всі села буяли білосніжним цвітом фруктових дерев.

В Україні С. Щ. Потоцькому належало біля 1,5 млн. га, на нього працювало 130 тис. кріпаків, а річний прибуток пана складав 3 млн. злотих (Lojek, 1982).

З 1773 р. С. Щ. Потоцький поринув у політичне життя Польщі. Він отримав від короля звання воєводи Руського. Руське воєводство - Галичина - належало тоді до Австрії, і польський воєвода не мав там ніяких конкретних обов'язків, однак це звання давало йому право вважатися сенатором. На польському сеймі у 1784 р. Потоцький оголосив, що дарує Речі Посполитій артилерійський полк і забезпечує його подальше утримання. З цього приводу поет Сярчинський написав вірш, у якому прославляв патріотизм Потоцького. Цей полк повинен був стояти у Тульчині, і для створення артилерійської частини сюди в 1786 р. направили поручника Л. Метцеля, майбутнього зодчого "Софіївки". Коли на польському сеймі у 1788-1789 pp. справи пішли не так, як бажали магнати, С. Щ. Потоцький з сім'єю виїхав у Відень і багато подорожував за кордоном.

З травня (н. cm.) 1791 р. польський сейм прийняв нову конституцію і деякі інші постанови, які обмежували права феодалів. Це викликало незадоволення серед польської знаті, а тому в жовтні 1791 р. С. Щ. Потоцький разом з гетьманами Северином Ржевуським і Ксаверієм Браницьким прибули в Ясси на головну квартиру російських військ, які брали участь у війні з Туреччиною, для обговорення плану боротьби з новими законами. Вірогідно, саме тут, в Яссах, Потоцький познайомився з прекрасною гречанкою Софією - дружиною генерала російської армії, коменданта Херсона графа Юзефа Вітта.

Хто ж вона - ця загадкова жінка, для якої було споруджено один із найкращих парків світу і названо в її честь?

Існує дві версії походження Софії. Згідно з однією (Boskamp-Lasopolski, 1789), вона народилася в 1760 р. (за іншими даними - в 1761 або 1762 р.) 1 січня (11 н. ст.) в турецькому місті Бурса, за 100 км від Стамбула в провінції Бітінія у родині збіднілого грецького торгівця худобою Костянтина. У 70-х роках родина Софії переїхала до Стамбула. Приблизно в 1775 р. помер її батько і мати Марія вийшла заміж за вірменина, який теж незабаром помер. До того ж, під час великої пожежі в Стамбулі згорів їх будинок. Залишившись без засобів існування, Марія, за прикладом своєї молодшої сестри, колишньої дружини купця Главані, стала Стамбульською куртизанкою і звідницею, яка заробляла в районі Пера, де знаходились іноземні посольства.
10 чи 11 травня 1777 р. обставини змусили Марію привести свою доньку Дуду (так звали Софію в сім'ї) до польського посла в Туреччині Кароля Боскампа-Лясопольського. Незвичайна краса Софії так вразила посла, що він поселив її у своєму палаці і навіть найняв для неї вчителя французької мови.

У польській місії Софія користувалася великим успіхом. Боскамп бував з нею на напівофіційних дипломатичних прийомах, у колі дипломатів і їх сімей, на заміських прогулянках в околицях Стамбула. 27 травня 1778 р. Боскамп відбув до Варшави. Перед від'їздом він найняв для Софії квартиру у турецького перекладача, забезпечив грошима і поклав у банк на її ім'я 1500 піастрів як придане на випадок одруження. Вдячна Софія писала йому до Варшави палкі листи, і вже у грудні 1778 р. отримала від Боскампа запрошення приїхати до нього для виконання попередньої ролі з обіцянкою в майбутньому видати її заміж за багатого купця. В січні 1779 р. Софія виїхала у супроводі опікунів, призначених Боскампом, через Болгарію в Польщу, але до Варшави не доїхала.
З квітня Софія прибула в Кам'янець, де познайомилася з 39-річним сином коменданта Кам'янецької фортеці майором Юзефом Віттом. Вона запевняла його (це інша версія походження Софії), що походить із знатного роду Панталіса Маврокордато, який належав до царської грецької сім'ї, порідненої з господарями Візантії, і є дочкою правнучки Панталіса і грецького магната Челіче, а зараз як наречена Боскампа прямує до Варшави. Палкий майор безтями закохався в прекрасну гречанку, і вже 14 червня 1779 р. Софія і Юзеф таємно від його батьків обвінчалися у церкві с. Зеленьківці неподалік від Кам'янця. Старий Вітт оскаженів від такої поведінки сина, але завдяки чарівності Софії і її благанням, погодився визнати це одруження. Родина генерала була зацікавлена у поширенні версії аристократичного походження Софії. Допоміг цьому і купець Главані, колишній чоловік стамбульської тітки Софії, який прибув до Кам'янця, щоб скористатися успіхом Дуду у комерційних справах. Незабаром Софія відправила його до Варшави, де за допомогою Боскампа він влаштувався перекладачем східних мов у представництві короля.

У 1781 р. молоді вирушили подорожувати по Європі.
Найперше вони відвідали Варшаву, де Софія гостювала у короля. На початку березня вона була представлена Станіславу Августу. Цей візит відкрив їй шлях до вершин суспільної ієрархії, і з тієї хвилини майор Юзеф Вітт став просто чоловіком славетної Софії. Майже два місяці розважалась Софія у Варшаві. Там, де вона з'являлась, всі божеволіли від захвату. Далі шлях подружжя Віттів пролягав через Берлін, де Софія познайомилася з королем Прусії Фрідріхом II потім в курортному місті Спа вона проводила час з австрійським імператором Йосифом II, якого так зачарувала, що він в одному із своїх листів до сестри, французької королеви Марії Антуанетти, рекомендував прийняти Софію.
Софія скористалась цією рекомендацією і справді була прийнята королевою Франції Марією Антуанеттою в її міській резиденції Малому Тріаноні, який в цей час перебудовувався в пейзажний парк, і, можливо, тут вперше в Софії зародилася думка побудувати подібний парк на своїх землях в Україні. У Парижі на Софію звернули увагу граф Прованський, згодом король Людовік XVIII, і молодий граф д'Артуа, майбутній король Карл X. Бідний майор був приголомшений блиском і славою дружини.

Коли 17 листопада 1781 р. у Софії в Парижі народився син і звістка про це дійшла до польського короля, той відвідав Кам'янець, поздоровив старого Вітта з народженням онука, а самому коменданту, який був генерал-майором, присвоїв звання генерал-лейтенанта. У 1782 р. молоді з тріумфом повернулися через Відень, Моравію, Словаччину і Галичину в Кам'янець. У 1785 р., після смерті старого Вітта новим комендантом Кам'янця був призначений генерал Юзеф Вітт.
У 1787 р. Софія з групою польських магнатів відвідала Стамбул. Серед туристів була і дочка короля, дружина коронного маршала Урсула Мнішек. Софію у Константинополі зустрічали як царицю, успіх був величезним, найвизначніші грецькі аристократи домагалися відвідати землячку. Кожен день перебування у Стамбулі був для Софії новим і вишуканим святом, але тільки відблиски його падали на її знатних товаришів по подорожі. Це не могло не вплинути на Урсулу Мнішек, і далі група панів подорожувала уже без Софії; ймовірно, що в Стамбулі їм стали відомі деякі подробиці її колишнього життя. Того самого ж року у Варшаві Софію зустрічали прохолодно.

Де перебувала Софія взимку 1787/88 р., невідомо, пізніше пішли непевні чутки, що вона їздила до Петербурга, щоб звітуватися перед царицею про виконання нею якогось завдання. У травні 1788 р. Софія їздила з герцогом Шарлем-Жозефом де Лінем, який перебував на військовій службі в Росії, у Хотин, обложений тоді російськими військами, потім часто проводила час в російському таборі серед військових. Контакти Софії з росіянами викликали незадоволення поляків комендантом Кам'янця. У 1789 р. Ю. Вітт прибув з Софією до Варшави і став добиватися дозволу на продаж посади коменданта, але йому було відмовлено. Це привело до розриву його з Польщею.
Немає точних відомостей, коли Софія познайомилася з головнокомандуючим російської армії в російсько-турецькій війні (1787-1791) генерал-фельдмаршалом Г. Потьомкіним, але дуже скоро вона опинилася під Яссами, а її чоловіка Потьомкін призначив комендантом Херсона з присвоєнням звання генерала російської армії. Після взяття російськими військами, як вважалося, неприступної турецької фортеці Ізмаїл, Потьомкін виїхав до Петербурга і потурбувався про запрошення туди подружжя Віттів. 18 березня 1791 р. Софію познайомили з Катериною II.
На прохання Потьомкіна цариця прийняла її дуже ласкаво і подарувала дорогоцінні діамантові сережки, а на додачу, вірогідно, і маєток у Білорусії. На зворотному шляху Потьомкін бачився в Україні з командувачем польської армії Юзефом Понятовським, через якого Софія передала привіт королю. У відповідь король написав своєму племіннику: "Коли матимеш можливість, передай Віттовій, що я безмежно вдячний їй за все те, що вона тобі сказала на мою адресу і що я завжди розраховую на її приязнь до мене" (лист від 28. VIII 1791 р. н. ст.). По дорозі в Ясси Потьомкін захворів і помер 5 (16) жовтня. Так Софія залишилася без свого всесильного покровителя.

Повернувшись в Ясси, Софія звернула увагу на С. Щ. Потоцького. Ф. І. Ролле (Rolle, 1966) стверджував, що Софія, як агент Г. Потьомкіна, схилила С. Щ. Потоцького до боротьби проти нової польської конституції, але цьому немає жодних доказів, а факти свідчать про інше. Коли король зрозумів, що С. Щ. Потоцький, С. Ржевуський і К. Браницький задумали не підкорятися новій конституції, в Ясси був направлений Станіслав Костка Потоцький, щоб умовити магнатів приїхати до Варшави і визнати конституцію. Останній писав королю: "Я впевнений, що без цього злісного негідника (мається на увазі Ржевуський), я з Віттовою примусив би генерала прислухатись до голосу розуму, мало того, вона в цій справі надавала мені всебічну допомогу і завдала Ржевуському неприємностей". Не дочекавшись повернення посланця з Ясс, польський сейм 27 січня (н. ст.) 1792 р. вирішив позбавити С. Щ. Потоцького і С. Ржевуського усіх державних посад.

А С. Щ. Потоцький тим часом зовсім втратив голову від кохання до Софії. Про роман Щенсного з Софією у Варшаві і Петербурзі ходили справжні легенди. Докотились вони і у Відень до Юзефіни, але вона сама також була не без гріха і відреагувала досить вільно.

У травні 1792 р. у Торговиці, прикордонному містечку маєтків Потоцького, було проголошено маніфест конфедерації магнатів, спрямований проти польської конституції, а сам С. Щ. Потоцький став маршалом Торговицької конфедерації. Почалася збройна боротьба, в якій конфедератів підтримували російські війська. Наприкінці червня Потоцький викликав Софію з Херсона до себе в Тульчин, і вони вже не розлучалися аж до перемоги Торговицької конфедерації 1793 р., яка закінчилась в Гродно, всупереч сподіванням конфедератів, не перемогою магнатів над королем, а другим розподілом Польщі.

Напередодні розподілу С. Щ. Потоцький вирішив назавжди покинути Польщу і Росію, де опинилися його володіння. 7 травня 1793 р. він склав угоду з своєю дружиною, згідно з якою управління маєтками переходило до Юзефіни, а вона зобов'язувалась висилати йому щорічно 50 тис. дукатів (900 тис. польських злотих) за два рази, і виїхав із Петербурга морем до Гамбурга, де і поселився разом з Софією.

Гродненський сейм (червень-листопад 1793 р.) ствердив договір про перехід до Росії частини Білорусі з Мінськом і Правобережної України, включаючи Поділля, східну частину Полісся і Волині по лінії від Двінська на Пінськ до Збруча. У 1794 р. під керівництвом Т. Костюшка почалося повстання у Кракові, яке в квітні перекинулось до Варшави. У першу чергу стали розправлятися з торговичанами - однодумцями С. Щ. Потоцького. їх вішали на шибеницях або просто на ліхтарях. Серед інших зрадників повісили і колишнього дипломата Кароля Боскампа-Лясопольского. Замість С. Щ. Потоцького, С. Ржевуського і К. Браницького, які перебували за кордоном, до шибениць прикріпили їхні портрети. Обуренню Потоцького не було меж. Він письмово звернувся до Зубова з проханням, щоб цариця суворо покарала бунтівників. Поступово Потоцький прийшов до висновку, що з Польщею у нього немає нічого спільного, і написав цариці: "Сцени жорстокої розправи в Польщі переконали мене, що я не повинен мати іншої вітчизни, як тільки царство В. і. величності. З цієї хвилини горджусь тим, що я цілком і неподільно один із найвірніших її підданих... Якщо В. і. в. визнає можливим, щоб я носив мундир її війська, це зробить мене надзвичайно гордим і надзвичайно щасливим...". Зубов відповів Потоцькому, що цариця його поважає і запрошує особисто приїхати до Петербурга, щоб влаштувати свої справи і знову поселитися в Україні.

10 жовтня 1794 р. в битві під Мацеєвицями був поранений і взятий у полон Т. Костюшко. У листопаді царські війська зайняли Варшаву, повстання зазнало поразки. У 1795 р. відбувся третій розподіл Речі Посполитої. Росія приєднала Литовські землі, возз'єднала Західну Білорусь і Волинь. Австрія захопила Малу Польщу і частину Мазовії, решту Мазовії з Варшавою і інші польські землі на заході захопила Прусія. Річ Посполита перестала існувати як незалежна держава, польський народ попав під іноземне ярмо. І хоча царизм не захопив власне польських територій, але він винен у розподілі корінних польських земель феодально-абсолютарними Австрією і Прусією, у жорстокому національному гнобленні польського народу, у ліквідації Польської держави. Однак Потоцький, як і більшість польських магнатів-феодалів, не зазнав збитків.

У травні 1795 р. С. Щ. Потоцький вирішив розлучитися з Юзефіною і повернутися у свої маєтки. Наприкінці червня він відплив кораблем із Любека до Петербурга, де при дворі проживала Юзефіна - статс-дама Катерини II, а Софія з дітьми Потоцького Костянтином (нар. в 1793 р.) і Миколаєм (нар. в 1794 р.) через деякий час виїхала через Познань і Варшаву до Львова, щоб розпочати справу про розлучення з Віттом. Дорогою Софія часто писала Щенсному листи. Один із них надзвичайно важливий, бо пояснює виникнення ідеї будівництва парку у володіннях Потоцького. Неподалік від Варшави Софія зупинилася у містечку Неборове у графині Гелени Радзивілл. Наступного дня 18 липня (н. ст.) господарка повезла її до свого розкішного парку "Аркадія", збудованого у романтичному стилі з використанням елементів грецької міфології.

Софія писала Потоцькому: "Після обіду поїхали подивитися Аркадію. Важко собі уявити щось краще і романтичніше. Ти знаєш Аркадію, але бачив її 10 років тому. Уяви собі, як можуть вирости молоді дерева за 10 років і як багато тут зроблено для покращання цього місця... в Аркадію я закохана до божевілля; немає в світі жодного виду квітів і екзотичних рослин, які б тут не росли. Гуляючи садами Аркадії, я відчувала, що в розпалі літа переживаю знову весну і кожне дерево ніби говорить: "Мені тут хороше!" Аркадія дуже нагадує Крим; ти знаєш, що в тому краю при твоїх можливостях можна б мати протягом двох років таку ж саму, а може і прекраснішу Аркадію, бо там не потрібно штучних насаджень? Правда, мій милий друже, що ми будемо мати сільце у Криму?.." (ЦДІА України, ф. 449, оп. 2, ед. хр. 1756, л. 12-13.). У наступному листі від 19 липня вона доповнила своє прохання побажанням: "...якщо будемо мати садибу в Криму, накажеш встановити там органи так само, як у Радзівіллової в Аркадії?..."(ЦДІА України, ф.449, оп. 2, ед. хр. 1756, л. 12-13.).

Але Софія не знала дійсного стану фінансових справ у Щенсного, а вони були погані, і він не міг придбати маєток у Криму. Дружина Потоцького зі своїми управителями довела маєток мало не до краху. Потоцький у Петербурзі згоди на розлучення не одержав, бо Юзефіну підтримувала Катерина II. На початку осені 1795 р. він прибув до Умані, оскільки до Тульчина час від часу навідувалась Юзефіна, сподіваючись зберегти шлюб з Щенсним. У лютому 1796 р. Софія також приїхала в Умань і побачила місто вперше. Незабаром було остаточно оформлено її розлучення з Ю. Віттом. Потоцькому розлучитись з дружиною вдалося лише після смерті Катерини II. Вінчання Щенсного з Софією відбулося 17 квітня 1798 р. в Тульчині за участю православного попа та католицького ксьондза в православній церкві, яка після приєднання Правобережної України до Росії в 1793 р. замінила уніатський костьол.

Очікуючи прибуття Софії зі Львова до Умані, С. Щ. Потоцький з Метцелем взимку 1795/96 р. часто ходили на полювання в околицях міста. Побували і в урочищі Кам'янка, яке починалося від Красної греблі на річечці Багно, що впадала в Уманку. Прорізане ярами урочище сягало скелястого берега Багна і було надзвичайно мальовниче. Одного разу Потоцький розпочав розмову з Л. Метцелем про можливість спорудження на цьому місці парку, який він вирішив назвати на честь своєї майбутньої дружини Софії "Софіївкою". Згодом і Софія визнала цю місцевість придатною для парку. Після спорудження його річку почали називати Кам'янкою, а її колишня назва - Багно - залишилась тільки в архівному документі 1795 р. (ЦДІА України, ф. 484, оп. 6, єд. хр. 146, л. 52.).

Автором проекту "Софіївки", топографічного і архітектурного, а також керівником усіх робіт будівництва був талановитий польський артилерійський офіцер, який до 1793 р. знаходився на службі Речі Посполитої, капітан Л. Метцель (1764-1848).

З родиною Потоцьких Л. Метцеля пов'язували специфічні обставини. Він був позашлюбним сином генерала коронної артилерії Фредеріка Алоіза Брюля і міщанки з Гданська Аделаїди Метцель. Сам Брюль з 1759 р. був одружений з сестрою Потоцького Марією, і у нього в 1778 р. Потоцький відкупив собі генеральський чин. Ф. А. Брюль попіклувався про надання сину освіти. В 1781 р. Л. Метцель вступив до корпусу (військовий навчальний заклад) коронної артилерії, виявив хороші знання із спеціальності, відзначався ініціативою, був автором винаходів в області артилерійської і саперної справи. У війні 1792 р. виступав на боці короля проти конфедератів, а значить, і проти Потоцького. Відзначився у бою під Зеленцями, за що 25 червня 1792 р. нагороджений королем хрестом Віртуті Мілітарі. Проте битва закінчилася поразкою королівських військ. Король, не отримавши допомоги від Прусії, приєднався до Торговицької конфедерації разом зі своїм військом, у ньому був і Л. Метцель.

Безумовно, вирішальним у виборі Л. Метцеля керівником будівництва стали його глибокі знання і талант, які дозволили Потоцькому зігнорувати політичні міркування (Lojek, 1982).

У нас, на жаль, немає портрета Метцеля. Знаємо лише, що на його могилі на цвинтарі Повонті у Варшаві викарбувані слова: "Людвіг Метцель, бувший державний радник, шеф інженерів сухопутних та водних шляхів сполучення, нагороджений орденом Воєнного хреста, член Варшавського наукового товариства. Народився у Гданську в 1764 р., помер 21 листопада у Варшаві. Тут покоїться прах будівничого "Софіївки".

Спочатку С. Щ. Потоцький (Themery, 1846) планував всю долину річки Кам'янки з мальовничими пагорбами і гранітними скелями перетворити на величезний англійський парк, обладнаний численними каскадами і фонтанами, гідними садів Сходу. Планувалося всі навколишні пагорби засадити деревами з розкішним листям, на відкритих просторах на південь до ріки Уманки, нижче с. Городецького, створити суцільний зелений масив, а на північному сході з'єднати парк з Грековим лісом (віковою природною дібровою). На заході парк повинен був починатися від міської застави (тепер район перетину вулиць Леніна і Паризької Комуни) і продовжуватися на схід до с. Піківець, яке знаходиться в Білогрудівському лісі. Парк повинен був стати не лише найкрасивішим, а й найбільшим у Європі.
1796 р. Л. Метцель отримав завдання почати будівництво. Йому в помічники, згідно з повідомленням самого Л. Метцеля генералу Є. Ф. Комаровському (1897) (спогади Комаровського можна прочитати тут), було "виписано найкращого із чужих країв садівника". Хоча ім'я останнього Є. Комаровський не вказав, але ми знаємо, що це був німець Олива (Groza, 1843; Wojcicki, 1856). Ніяких планів, креслень і розрахунків по будівництву "Софіївки" не збереглося. Нерідко стверджують, що ніби їх у Метцеля не було і навіть кріпаки під час будівництва самі планували пейзажі на свій смак, тобто були будівничими парку. Все це вигадки. Якби це було так, ніякого шедевра з "Софіївки" не вийшло б. Лише будівництво водної системи - дуже важливої складової частини парку - вимагало глибоко продуманого плану. Потрібно було розробити чіткий графік робіт для заготівлі гранітних брил для гротів, постаментів, плит, планування рельєфу з використанням землі, вийнятої при будівництві Верхнього і Нижнього ставів, а також розрахувати оптимальну кількість пішої і кінної робочої сили. Л. Метцель повідомив, що в середньому на будівництві працювало по 800 чоловік (Комаровський, 1897). В маєтках Потоцького можна було набрати і десяток тисяч, але територія саду не така вже велика і створювалась би непотрібна метушня.

Можливо, що вже осінь 1796 р. і наступна після неї зима були використані для початку будівництва. Каменярі могли вирубувати в природних скелях гроти Каліпсо, Локетек, Діани. Оскільки половина ложа для Нижнього ставу опинилась на скелі, тут вже могли почати підривні роботи. Готували і механізми для підняття вантажів. Необхідно було дати заявки в Італію на виготовлення мармурових скульптур.

Не відповідають дійсності твердження багатьох із тих, хто писав про "Софіївку", що на її будівництві застосовувалася безплатна праця кріпаків. Насправді зайняті на будівництві селяни отримували платню: це було продиктовано генеральним чиншем, який був заведений Потоцьким. Правда, відомо, що виплата заробітку довго затримувалася. Про це свідчить вже згадувана супліка трьох селян із Війтівки, подана Потоцькому в 1798 р. Неодноразово на затримку Тульчинською касою виплати заробітків селянам жалівся графу і Л. Метцель. Він щотижня надсилав звіти про виконані роботи і нараховану за них платню, яку повинні були поставляти в Умань. 24 серпня 1798 р. будівничий повідомляв, що належних грошей за весь період від Пасхи (вона того року була 28 березня) не надійшли. У листі від 5 грудня 1799 р. вказувалось, що посилаються звіти за два тижні, але до цього часу за сім попередніх тижнів гроші не надійшли, що підданих утискують за несплату чиншу. Затримки були систематичними, і Л. Метцелю в 1802 р. довелося просто докоряти за семитижневу затримку заробітку: "...Не знаю з якої причини, але Вашій світлості повинно бути відомо, - писав він 9 грудня,- якими суворими екзекуціями мучать підданих за чинш. А хіба з ними поводяться справедливо? Адже зароблені ними гроші затримують. Бажаючи наскільки можливо їх благання задовольнити, прошу наказати видатковій касі прислати належні гроші...".

Одночасно з будівельними роботами велися численні посадки місцевих видів дерев на навколишніх пагорбах, а в окремих місцях - і рідкісних екзотичних рослин. В поемі С. Трембецького "Софіївка" говориться, що територія, на якій створено парк, раніше була безлісою, що у парку росли дві старі груші і десяток верб, які збереглися здавна. З цього не можна робити висновок, що парк збудовано в такому місці, де раніше лісу ніколи не було. У західній частині парку росте дуб, якому понад 300 років, у підліску насаджень парку зростає багато дібровних трав'яних рослин. Безумовно, що парк збудовано на місці природної діброви, яку на початок будівництва вирубали місцеві жителі.

27 листопада 1799 р. Л. Метцель попросив С. Щ. Потоцького доставити з Тульчина багато ліціума (дерези), якої майже немає у "Софіївці", бо ці кущі необхідно було посадити біля греблі Верхнього ставу та в інших місцях, а також привезти із Дашівського саду (нині Гайсинський район Вінницької області) вавілонські верби для посадки на березі острова Анти-Цирцеї. Він повідомив графа, що весною 1799 р. було закінчено висаджування місцевих дерев. Висаджування ж екзотичних рослин продовжувалось. Як зазначив С. Трембецький, тут поруч з відомими усім деревами є гості з Антиподів, Атласа і Лівану, їх привезли за великі гроші через Одесу із Азії, Італії, Криму і висаджували головним чином в Темпейській долині, на Єлисейських полях і біля грота Фетіди. У той самий час в "Софіївці" було посаджено велику кількість пірамідальних італійських тополь, завезених із Тульчина і поширених звідси по всій Україні (Themery, 1846). В листі Л. Метцеля від 30 травня 1801 р. повідомлялось, що тоді ще сорок грабарок продовжували насипати землю на греблю Софіївського ставу (Верхній став); будівничий обіцяв найближчим часом закінчити спорудження Німфея (грота Фетіди). Отже, будівництво центральної частини парку до травня 1802 р. повинно бути закінченим.

14 березня 1805 р. С. Щ. Потоцький передчасно помер. І початковий план будівництва грандіозної "Софіївки" уже ніхто не реалізував, але те, що створено кріпаками Уманщини під керівництвом талановитого будівничого Л. Метцеля і його помічника садівника Оліви, отримало загальне визнання як шедевр садово-паркового мистецтва.

Т. Темері у "Путівнику" вказав загальну суму витрат на будівництво у розмірі 2 000 250 крб. сріблом. Це відповідає 15 млн. польських злотих, які звичайно вказуються у літературі, але з доповненням "не рахуючи дармової праці кріпосних селян". Оскільки у маєтках С. Щ. Потоцького існував генеральний чинш і кріпакам платили на роботах в маєтку поміщика, у згадану вище суму ввійшла і оплата селянської праці під час спорудження "Софіївки". Це в основному та частина парку, яку тепер екскурсоводи показують відвідувачам.

Вхід, а вірніше в'їзд до "Софіївки" до 1836 р. був тільки з боку оранжереї. Ґрунтову дорогу в цьому місці по зрізаному косогору було прокладено лише в 1833 р. У листі до С. Костки Потоцького - двоюрідного брата Щенсного - Софія 16 березня 1816р. писала, що обеліск з викарбуваним на ньому надписом грецькою і латинською мовами "Любов - Софії" був виготовлений ще її покійним чоловіком. Обеліск заплановано було встановити у дворі "Софіївки" перед палацом, який планувалось збудувати. Це хотів реалізувати їх син Олександр. Де Лагард, який бачив обеліск у 1811 р., зазначав, що він заввишки 60 футів, виготовлений з одного блоку граніту, на ньому є напис "Любов - Софії". Де він стояв, - невідомо.
Як згадувалося, на місці павільйону Флори до 1820 р. ніякої "Хатини" не було. Відразу перед відвідувачами відкривалася панорама всього Нижнього ставу. Змії на Великому фонтані також не було. Вода била угору просто із щілини в камені. Підводилася вода з Верхнього ставу до фонтану по тимчасових (можливо, дерев'яних) трубах, оскільки чавунні труби, виготовлені Тульським заводом, були встановлені лише у 1808 р. На скелі східного берега ставу (нині Кавказька гірка або символічний острів Ітака) була встановлена статуя Купідона (Амура), а у восьмикутній балюстраді на гранітному постаменті на Левкадській скелі збудована Пастуша хатина.

На західному березі Нижнього ставу до алеї підходила суцільна стіна дерев Дубинки, бо тераси Бельв'ю тоді не було і алеї до Китайської альтанки також. На терасі Муз не було ні терас, ні обеліска. На гранітному джерелі Гіппокрени, прикрашеному позолоченими вужами, стояла алебастрова ваза з квітами.

На тому місці Площі зборів, де тепер стоїть статуя Паріса, за "Описом Софіївки" С. Грози, в липовому гаю знаходився храм Венери. По боках кам'яної плити (лежить вона і нині) було встановлено чотири гранітних стовпчики трохи вище 0,5 м, на яких стояли мармурові вази з квітами.

У Темпейській долині, неподалік від лівого берега струмка, стояла на гранітному постаменті біла мармурова ваза, оповита гірляндою троянд; за твердженням С. Грози, це був храм богині Флори. Неподалік від Афінської школи у сосновому гаю, посадженому у вигляді серця, на гранітній плиті було встановлено гранітний п'єдестал, на якому знаходилась мармурова ваза з барельєфними зображеннями бога Гіменея.

Над берегом Кам'янки і нині стоїть чотиригранний п'єдестал із сірого граніту. При Л. Метцелі його оточували пірамідальні тополі. На п'єдесталі стояла ваза з квітами, а на прикріпленій до нього дошці з чорного мармуру викарбувано восьмивірш, автор якого, звертаючись до швидкоплинного струмка, що прощається з квітучим берегом, нарікав: "Так само швидко минає кожен радісний день кожної людини". Автор цього "звернення" - сам С. Щ. Потоцький. Йому належать і вибиті всередині гроту Каліпсо два рядки.

Над водоспадом і храмом Фетіди (на краю греблі) по боках огорожі було встановлено чотири морських чудовиська; в самому гроті стояв бюст Пелея. У "Пташнику", що знаходився на правому березі струмка, утримувалися горлиці. Острів Анти-Цирцеї на "Солодкому", або "Чарівному" морі не був з'єднаний мостом з берегом; на нього можна було потрапити тільки на човні; на греблі та острові були пристані. Згадуючи про "Пташник", де Легард пише, що з нього чути "щебетання багатьох птахів, яке зливається з шумом водоспаду".

За ствердженням С. Грози, роботи з вдосконалення "Софіївки" не припинялися до від'їзду Л. Метцеля до Варшави. "Кожен день, - пише він, - майже декілька десятків чоловік були зайняті вибуховими роботами і шліфуванням граніту, посадками дерев і удосконаленням водної системи". Софія Потоцька "не шкодувала коштів для примноження краси "Софіївки"... Багато величезних скель, долини і пагорби..., - все це було б напівмертвим, якби не смак і майстерність Л. Метцеля... Велична завжди природа, але якою вона стає величною в руках досвідченого майстра".

Цікавий й інший бік діяльності Метцеля у "Софіївці". З його листів відомо, що коли парк ще тільки будувався, із Умані в Тульчин вже 16 червня 1799 р. відправляли цвітну капусту, а у 1800-1803 рр. - дині та їх насіння, цвітну капусту, особливого сорту вишні. Восени 1803 р. вислано понад З0 тис. коконів шовкопряда. Відсутні відомості, чи продовжувалась ця діяльність після смерті магната.

У 1813 р. Л. Метцеля було призначено начальником управління сухопутних і водних шляхів сполучення Польського королівства і він виїхав до Варшави.

Після смерті С. Щ. Потоцького управління маєтком перейшло до рук його старшого сина Юрія Фелікса, картяра і марнотрата. Він зразу ж скасував генеральний чинш і поновив панщину. Повинності селян збільшились. Окрім батьківського боргу в розмірі близько 7,5 млн. польських злотих, Юрій програв близько 30 млн., тобто весь свій маєток. У Петербурзі він оформив передачу своїй мачусі Софії права розпоряджатися тією частиною маєтку, яка була часткою її та її дітей. Софія у 1808 р. намагалася продати царському уряду Умань, що стала центром повіту, а також "Софіївку". Влада не поспішала з покупкою, і Софія 10 вересня 1810 р. звернулася до Олександра І з проханням прискорити це рішення. Але покупка не відбулася. Парк в той час утримувався у зразковому порядку.
Переклад поеми С. Трембецького "Софіївка", зроблений де Лагардом за дорученням Софії опублікований в Парижі у 1815 р. французькою і польською мовами, сприяв поширенню слави уманського парку по всій Європі. В 1820 р. "Софіївку", як згадувалося раніше, відвідав Олександр І. Весною наступного року Софія вислала до Петербурга саджанці пірамідальної тополі.
30 червня 1821 р. цар власноручно написав С. Потоцькій листа, в якому висловлював їй щиру подяку. Але дні самої Софії були лічені: вона була невиліковно хвора. Восени 1821 р. Софія прямує до Петербурга, де 22 травня 1822 р. оформляє свій заповіт. Не повертаючись до Умані, Софія із столиці виїхала до Берліна, де померла 12 (24) листопада 1822 р.

Уманський маєток переходить у володіння її сина Олександра, який народився 1798р. Він уже встиг побувати на Кавказі і отримати звання полковника. В літературі існує твердження, що О. Потоцький зовсім не цікавився парком, занедбав його, живучи у Варшаві. Насправді перший і останній раз він був у Варшаві лише у 1831 р., а жив у Тульчині, Одесі, Умані. "Софіївка" була при ньому у колишньому блиску. При О. Потоцькому в парку були встановлені біломармурові статуї Т. Костюшка (на Кавказькій гірці) і наполеонівського генерала Ю. Понятовського (на Єлисейських полях)-племінника останнього польського короля. На прохання О. Потоцького, А. Андржеєвський у 1829 р. склав опис рослинності парку.

О. Потоцького пригнічувало презирство польської шляхти. У листі від 2 (14) травня 1831 р. з Берліна він писав, що виїхав з Росії не для того, щоб пристати до повстання, а для того, щоб не бути нічим скомпрометованим, оскільки на батьківщині є досить гарячих голів, "а я не хочу мати з ними ніякого зв'язку і визнаю, що я дуже боюся шибениці та розстрілу; тому вважаю, що краще спокійно сидіти у Відні чи Берліні... Я ж не винен у тому, що у мене польське прізвище, до того ж диявольськи заплямоване...". Але під тиском старшої сестри Софії Кисельової (вийшла заміж за царського улюбленця) він напередодні розгрому повстання прибув до Варшави і дав гроші на формування полку, який не встиг зробити жодного пострілу. 14 січня 1831 р. О. Потоцький виїхав з Кременеця Волинського повіту з наміром оселитися у Галичині, але польські шляхтичі зустріли його там ще з більшою ненавистю, і незабаром він переїхав у Відень.

Після взяття у 1831 р. царськими військами Варшави в Петербурзі стало відомо, що О. Потоцький приєднався до повсталих поляків. Згідно з царським указом маєтки "заколотника" Потоцького були секвестровані, проте уманським маєтком продовжував управляти його уповноважений і лише 13 березня 1832 р. Київська казенна палата призначила свого управителя - капітана гвардії Маркевича. Власне цим і закінчується перший період розвитку "Софіївки", яка з 1836 по 1859 р. підпорядковується управлінню військових поселень.

Другий період: 1832-1859 рр. У 1832 р. парк, як і вся власність Потоцьких, як уже зазначалося, був конфіскований і переданий Київській державній палаті, а з 1836 р. підпорядкований управлінню військових поселень. В літературі з'являється назва парку - Царицин сад, хоч офіційних документів про його перейменування немає. Протягом цього часу парк зазнає значних змін, порівняно з тим, що зробив у ньому Л. Метцель з самого початку. В 1833 році прорізається вулиця Садова, яка з'єднує парк з містом, 1838 - розширюється і викладається бруківкою Головна алея, одночасно виводиться вода з центру парку до Головного входу. 1844 року тут будуються дві башти в готичному стилі. 1841 - "Грибок" та Китайська альтанка. У 1842-45 рр. за проектом архітектора Раппонета будується Павільйон Флори. 1843-45 рр. на острові Анти-Цирцеї будується Рожевий павільйон. Протягом цього часу з парку вилучають бюст Т. Костюшка та скульптуру Ю. Понятовського. Після відвідання парку в 1847 році царем Миколою I, протягом 1850-52 рр. перебудовують за проектом А. І. Штакеншнейдера вхідні башти, павільйони Флори і Рожевий. На терасі Муз засипають грот Аполлона і встановлюють обеліск "Орел".
Т. Темері називає також імена вже відомих нам головних садівників, що доглядають за парком. Це П. Ферре, який створив чудову терасу на березі Нижнього ставу 1840 р. і терасу Муз на північному березі біля джерела Гіппокрени, і Босеє, який відкрив дальню перспективу з амфітеатру на Нижній став, зрізавши верхівки кількох дерев.

Третій період: 1859-1929 рр. 30 березня 1859 року царським указом парк передається Головному училищу садівництва, яке переводиться із м. Одеси в м. Умань. Продовжує називатись Царициним садом, хоч за указом царя сад називається "Уманський сад Головного училища садівництва". В. В. Пашкевич заклав так званий Англійський парк. Проводяться вирубки догляду та санітарні вирубки. Парк занепадає.

Четвертий період: 1929-1955 рр. Постановою Раднаркому УРСР за N26/630 від 18.05.29 р. "Софіївка" (яка з 1923 року почала називатися сад III Інтернаціоналу) оголошується заповідником. Оранжерея, парники і, відповідно, частина території парку залишається в підпорядкуванні теперішнього сільськогосподарського університету. Парку надається самостійний статус і він аж до 1955 року перепідпорядковується кілька разів різним відомствам, таким як Наркомос, Наркомзем, управлінню заповідників, управлінню у справах архітектури, які були створені при Раді народних комісарів тодішньої УРСР. 1945 року - парку дано повну назву: "Уманський державний заповідник "Софіївка". У 1946 р. Рада Міністрів УРСР прийняла спеціальну постанову "Про відновлення і благоустрій Уманського державного заповідника "Софіївка". На ремонт і реставрацію парку виділяється 1 млн. крб. 1948 р. - затверджується генеральний план відновлення і розвитку заповідника "Софіївка". 1949 р. - створюється декоративний розсадник на площі 20 га. Активно проводяться роботи з ремонту і реставрації малих архітектурних форм, дорожно-алейної системи, скульптур парку. Проводиться інвентаризація деревних і чагарникових порід, з'являються наукові праці з історії парку, його дендрофлори про скульптури, малі архітектурні форми і т. д. В цей же період втрачено оригінали мармурових скульптур Аполлона Бельведерського, Венери-купальниці, Меркурія, з яких залишилися копії в органічному склі, а статуя Амура, як і бюст С. Трембецького, безслідно зникли, хоч пізніше знайдено мармурові крильця від статуї Амура, які зараз знаходяться в музеї.
П'ятий період: з 1955 року по 1980 рік. 26 вересня 1955 року дендрозаповідник "Софіївка" на підставі Постанови Ради Міністрів України за N 1184 переводиться в систему Академії наук України і підпорядковується в своїй науковій діяльності Центральному ботанічному саду АН України.

З 23 січня 1991 р. "Софіївці" надається статус самостійної наукової установи Національної академії наук України. За цей період проводяться значні роботи з реставрації об'єктів парку і їх відновлення, розширення території парку. Так, в 1958 році за постановою Черкаської обласної Ради "Софіївці" відведено 6,19 га землі за рахунок земель Уманського міськкомунгоспу та 9,5 га за рахунок земель Уманського сільськогосподарського інституту. Протягом цього періоду багато зроблено для подальшого вивчення історії створення "Софіївки", становлення її як наукової установи, покликаної на науково обгрунтованій основі провадити роботи із збереження парку, відновлення його історичної достовірності. У парку відновлені і навіть збільшені штати працівників за рахунок наукового відділу у порівнянні з 1836 роком, коли тут проводились найбільші за обсягом роботи. В 1972 році до "Софіївки" приєднують територію площею 5,1 га, яка раніше належала військовій частині. В цей час замінюють всі дерев'яні східці на гранітні, при цьому порушується цілісність партерного амфітеатру як паркової композиції, бо замість серпантинових доріжок, його по центру перетинають гранітні східці від фонтану "Семиструмінь" до оранжерей сільськогосподарського інституту. Проводиться капітальний ремонт Рожевого павільйону із заміною гранітного фундаменту. На Головному вході замість дерев'яної огорожі на цегляних стовпчиках будується ажурна металева огорожа з гранітними колонами. На Головній алеї за проектом Є. Лопушинської будується в 1974 році джерело "Срібні струмки". В ці ж роки асфальтується бруківка парку від Головних воріт до воріт сільськогосподарського інституту. При цьому прибирають круглу клумбу, яка була перед павільйоном Флори. Від мосту на острів Анти-Цирцеї до дамби по вул. Інтернаціональній створюють благоустроєну алею з водовипусками, гранітними сходами.

Шостий період: з 1980 року по даний час. Найбільші реставраційні, ремонтні та відновлювальні роботи в "Софіївці" було проведено після стихійного лиха в 1980 році, коли за чотири місяці було реставровано більше п'ятидесяти об'єктів. За період з 1980 по 1993 рік за проектом Є. Лопушинської упорядковано Ахеронтійське озеро, збудовано альтанку Грибок. Починаючи з 1980 року, освоюється територія колишньої військової частини площею 5,1 га, де організовується адміністративно-господарча зона парку. Тут практично заново відбудовується 25 гаражів для автомобілів, тракторів і старовинних карет, які закуповуються в Польщі. Капітально ремонтується пункт технічного обслуговування техніки, добудовується невеликий лабораторний корпус з кімнатами для приїжджих. На базі колишніх складів боєприпасів, де під час війни німцями був влаштований госпіталь для радянських військовополонених з Уманської ями, збудовано бібліотеку з читальним залом, їдальню для робітників та службовців з кімнатою відпочинку, зал засідань на 90 місць, складські приміщення, газифіковано котельню, побудовано водонапірну башту, куди подається вода із свердловини, пробуреної в Західній частині парку. Збудовано пилораму, столярний цех, сауну, приміщення для утримання коней, овець, птиці. З території парку за період з 1980 року по 1996 рік відселено 25 сімей та поліпшено житлові умови восьми сімей. Сьогодні на території парку і розсадника загальною площею 153,7 га, не проживає жодна сім'я, а це створює ідеальні умови для дотримання заповідного режиму парку, який з 1993 року охороняється підрозділом міліції.

На території розсадника збудовано котельню, яку газифіковано в 1996 році, теплицю площею 0,4 га, підвал для збереження саджанців, площею 180 м2, з надбудованим поверх нього півтораповерховим приміщенням, де розташовано всі служби і побутові кімнати цього підрозділу. Окрім того, побудовано туманоутворюючу установку для вкорінення кореневласних саджанців, контейнерний майданчик, водонапірну башту з власною свердловиною та водонасосну станцію на березі Красноставського ставка, звідки подається вода для поливу.
За проведену роботу в ці роки адміністрацію "Софіївки" нагороджено в 1995 році медаллю, дипломом та пам'ятною табличкою міжнародної неурядової організації Європа-Ностра, яка з 160 заявок на конкурс за краще збереження, відновлення і реставрацію пам'яток історії, культури, архітектурних споруд та природних ландшафтів відзначила 30, з них 6 - медалями, дипломами та пам'ятними табличками.
На виконання розпорядження Президента України за N 26/93-рп від 10 березня 1993 року та постанови Кабінету Міністрів за N 456 від 16 червня 1993 року "Про заходи щодо підготовки та відзначення 200-річчя заснування дендрологічного парку "Софіївка" Академії наук" Київським інститутом "Укрінжпроект" розроблено проект Генерального плану благоустрою, відновлення і розширення парку. Збудовано нову міську водонасосну станцію замість знесеної біля Головних воріт. Проведено повну реконструкцію зони Головного входу з вулиці Садової разом з мостом через р. Кам'янку та блоком обслуговування туристів, створеного на базі колишнього ресторану "Дружба", який постановою сесії Міської ради народних депутатів в 1995 році передано на баланс "Софіївки". По тальвегу Грекової балки, у відповідності з оригіналом карти "Софіївки" за 1855 рік, відновлено три ставки. Тут створено дорожно-алейну систему, що з'єднує Головний вхід з зоною обслуговування туристів; вона збудована протягом 1995-96 рр. по вул. Київській і включає в себе два однотипних будинки з касами, квітковим магазином, акванаріумом, кафе. З архітектурної точки зору вони відтворюють елементи, характерні для гроту Фетіди. В цій зоні збудовано стоянку для автобусів та автомашин загальною кількістю понад 100 одиниць. Побудовано нову газифіковану котельню, підземний туалет, каналізаційну станцію, очисні споруди, фонтан із зворотнім водопостачанням.
Маршрут туристів від Вхідної зони з вулиці Київської до Головного входу пролягає практично по новій частині парку, яку створено за ці роки у відповідності до вимог Флорентійської хартії з метою збереження історичної частини парку. Тут створені ідеальні умови для поглибленої наукової роботи з інтродукованими деревними та кущовими рослинами, чого не можна було робити в історичній експозиційній зоні парку. Тут же збудовано науково-лабораторний корпус площею п'ять тисяч квадратних метрів, в якому в майбутньому можна розмістити український інститут дендрології, що забезпечить науковий підхід до збереження унікальної "Софіївки", як і інших парків держави, для майбутніх поколінь.

На виконання вищезгаданої постанови уряду реставровано міст в Темпейській долині, композицію "Чортів міст", підземну річку Ахеронт та Амстердамський шлюз. Відновлено паромну переправу до острова Анти-Цирцеї та серпантинову доріжку на Партерному амфітеатрі, який зазнав корінних змін, починаючи від демонтажу гранітних східців і пересадки сорокарічних туй, ялівців, шовковиць, що насаджували тут за останні роки.

Реставровано всі скульптури та бюсти. Вилито із бронзи і встановлено скульптуру триголового "Орла" на обеліску, реставровано грот Діани, по всьому маршруту встановлено лавочки, на зразок тих, що знаходились тут до революції 1917 р.

Важливо відзначити, що за ці роки створено музей "Софіївки", видано монографії з історії парку, завдяки яким відновлено історичні назви об'єктів парку, встановлено і деталізовано первісну сюжетну ідею паркових композицій, розкрито їх семантику. За ці роки завдяки постійним науковим експедиціям значно збільшилась кількість інтродукованих рослин.

28 лютого 2004 року Указом Президента України за № 249/2004, дендрологічному парку надано статус національної установи і відтепер він буде іменуватися Національний дендрологічний парк „Софіївка”. Підставою для цієї події є чергове, на державному рівні визнання дендрологічного парку „Софіївка” Національної академії наук України як світової пам’ятки садово-паркового мистецтва, як провідного науково-дослідного природоохоронного і культурного центру, що досягнув найвищих показників у своїй діяльності щодо використання інтелектуального потенціалу нації, реалізація ідей національного відродження та розвитку України. Також, підставами для надання статусу національного дендрологічному парку „Софіївка” слугувало загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності його колективу, наявність у ньому визнаних на світовому рівні фахівців з великим досвідом роботи, що забезпечують вагомі наукові результати та реальні перспективи розвитку і сучасна матеріально-технічна база, яка спроможна в майбутньому забезпечити діяльність авторських шкіл, що сформувалися в цій установі.

Багаторічна напружена робота колективу дендропарку „Софіївка” НАН України зі збагачення біологічного різноманіття парку і створення колекційного фонду заслужено відзначена Кабінетом Міністрів України, розпорядженням якого від 11.02.2004 р. за № 73-р, колекції інтродуцентів деревних і кущових рослин дендрологічного парку „Софіївка” внесено до реєстру Національного надбання.

http://www.sofiyivka.org.ua/




Панорамный план Софиевского парка. Основные объекты парка:
Главный вход
Главная аллея
Женевское озеро
Малая Швейцария
Поляна Грибок
Беседка Грибок
Источник Серебряные струйки
Тарпейская скала
Павильон Флоры
Венецианский мостик
Нижний пруд (Ионическое море)
Водопад Змея
Нижняя аллея
Верхняя аллея
Статуя Зима
Терраса Бельвью
Кавказская гора
Левкадская скала,
Бельведер и статуя Орфея Остров Итака
Остров Лесбос
Урочище Зверинец
Статуя Еврипида
Терраса Муз
Обелиск Орел
Источник Гиппокрены
Грот Зеркало Дианы
Статуя Меркурия
Белый мостик
Большой водопад
Долина великанов
Площадь собраний
Храм Посейдона
Бассейн Золотые рыбки
Статуя Париса
Грот Тантала
Грот Западный Грот Локетек
Грот Орешек
Темпейска долина
Водопад Три слезы
Колонна печали
Бюст Платона
Композиция
«Природа и искусство»
Бюст Аристотеля
Бюст Гомера
Елисейские поля
Критский лабиринт
Грот Калипсо
Грот Фетиды
Статуя Аполлона Флорентийского
Павильон Фазанник
Амстердамский шлюз
Верхний пруд Розовый павильон на
острове Анты-Цирцеи
(Любви)
Английский парк
Бюст Сократа
Партерный амфитеатр
Водопад Семиструйка
Мертвое озеро с
подземной рекой Стикс
(Ахеронтийске озеро и
подземная река Ахеронт)
Китайская беседка
на поляне Дубинка
Грековая балка
Хозяйственная зона
Административно-научная зона
Аграрный университет
Аллея роз Грот Аполлона
Аполлон Бельведерский
Одиссей
Амур
Грот Сциллы
Венера купальщица
Урочище Дубинка
Соколиный пруд
Магазин Флора
Кафе
Автостоянка
Лесное озеро
Нагорный пруд
Лещиновое озеро
Ресторан, гостиница,
музей истории парка
Источник «Малый сад»
Речка Каменка


Создан 24 сен 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником